Газета «Політика і культура»

У Донецьку відбулася четверта масова емоційна депортація у джазовий хмарочос – силою «DoDжу# 2004».

Цей фестиваль – уже четвертий міжнародний – був по-своєму ювілейний, бо 35 років тому, 1969-го, в Донецьк приїхали виконавці джазу та стали першими, хто підписався під історичним листом з надписом «Донецький джазовий фестиваль», що вже тоді окреслило цікаві джазові перспективи цього міста. Щоправда, у глобальному сенсі перспективи такими й залишились – важко стверджувати, що джаз в Україні взагалі має чіткий силует відчутного руху масової свідомості. Проте, хоча всі вітчизняні фестивально-джазові спроби мають дещо розрізнений та хаотичний характер (на жаль, ті, хто сповідує в нас цю форму музичного життя, ще не навчилися єднатися та триматися разом), організатори донецького фесту змогли бодай на кілька днів утворити певний музичний конгломерат, до якого, за обіцянками, наступного року увійдуть Москва та Львів.

Щодо загальної еволюції фесту, то її можна окреслити гаслом «Аби не гірше», що насправді теж непогано: був гітарист з чарівними пальцями-звуками Енвер Ізмайлов, один з найкращих польських саксофоністів Збігнєв Намисловський, французький дует Олів'є Кер-Оріо та Мануель Рошман і «стаціонарні» вже персонажі – Ігор Бриль, Олексій Кузнєцов, Валерій Колєсніков, Георгій Гаранян. Завітала й співачка, викладач грузинської академії сучасного мистецтва та джазу Гуліко Чантурія. Але навіть такий гідний склад музикантів та загальний емоційний рух фестивалю важко зіставити з тим, що відбувається на сучасних європейських джазових толоках, мало не кожен виступ на яких – «прорив свідомості»,
а палітра – справді міжнародна...

Антон Шевченко
14.05.2004